Соціальна держава в Україні: що змінити вже зараз і на чому не помилитися?

Україна і Литва підбили спільні підсумки досліджень про те, як вибудувати соціальну державу у часи турбулентності. 10 грудня 2025 року відбулася міжнародна онлайн-конференція «Можливості та ризики розбудови соціальної держави в Україні в умовах глобальної невизначеності» – кульмінація білатерального проєкту Інституту економіки та прогнозування НАН України та Вільнюського університету. У центрі уваги – інституційна якість, стійкість пенсій, політика зайнятості, міжнародна допомога та нові інструменти соціального захисту.

Спікери з України, Литви та Румунії поєднали емпіричні дані, порівняльний аналіз і практичні рекомендації. Ключові меседжі зводяться до одного: без довіри до інституцій, прозорих правил і злагодженого діалогу між державою, роботодавцями та працівниками жодна реформа не дасть сталого ефекту.

Стартова рамка: де вузькі місця сьогодні

Дискусію відкрив заступник голови Об’єднання організацій роботодавців України Василь Костриця. Він окреслив проблему слабкого охоплення підприємств колективними договорами та масштабів тіньового сектору, які прямо підживлюють явище трудової бідності. Після оновлення складу Кабінету Міністрів України відновлюється робота Національної тристоронньої соціально-економічної ради – це шанс перезавантажити соціальний діалог і підвищити рівень довіри.

Ключова логіка – інституційна модернізація: узгоджені механізми соціального партнерства переводять декларації у реальні практики, що відчутно впливають на якість життя.

Литовський досвід пенсійних реформ: уроки для України

Другий рівень: ефективність і ціна нестабільності правил

Професорка Вільнюського університету Даіва Скучєнє порівняла траєкторії пенсійних реформ Литви та України. Другий, накопичувальний рівень пенсійної системи у Литві запрацював у 2004 році як відповідь на старіння населення. На початку 2025 року у ньому брало участь понад 1,4 мільйона осіб – більше половини працездатного населення країни.

Водночас очікування і реальна дохідність не завжди збігаються. Найвразливішим місцем виявилася мінливість правил: у 2009-2012 роках через кризу держава тимчасово скорочувала співфінансування – у подальші роки це спричинило масовий вихід учасників і падіння довіри.

• Без стабільної макроекономіки не варто робити участь обов’язковою – потрібна чесна комунікація ризиків.
• Зменшити політичні «гойдалки»: часті зміни ставок руйнують довіру.
• Прозорість → відповідальність: зрозумілі комісії, порівнюваність реальної дохідності та суворий нагляд.

Факт: у Литві на початку 2025 року понад 1,4 мільйона учасників другого рівня – це більше половини працездатних громадян; довіра до системи зростає тоді, коли правила гри не змінюються під час руху.

Індекс інституційної чутливості: як виміряти якість життя і передбачити ризики

Член-кореспондент НАН України Вікторія Близнюк представила Індекс інституційної чутливості якості життя – композитний показник, що оцінює спроможність державних і суспільних інституцій гарантувати сталість, інклюзивність та адаптивність базових сервісів у кризові періоди.

Індекс складається з чотирьох блоків: нормативні очікування, процедурна якість, адаптивність, соціальна інтеграція. Його практичний сенс – випереджувальний індикатор можливих дисбалансів, адже рівень якості життя визначає продуктивність праці та відтворення людського капіталу. Такий підхід зміщує фокус від обсягів витрат до інституційної спроможності, що забезпечує резильєнтність і справедливість політики.

Освіта, технології та ринок праці: інвестиції замість реактивності

Освіта як ядро конкурентоспроможності

Старший дослідник Національного науково-дослідного інституту праці та соціального захисту (Бухарест) Геннадій Чобану наголосив: без узгодження фінансування освіти з потребами економіки сучасна соціальна держава не витримує багатосторонньої кризи. Попит на цифрові компетентності зростає – інвестиції в освіту повинні бути пов’язані з політикою утримання кадрів і перекваліфікації, аби людський капітал ставав продуктивним ресурсом, а не статистикою.

Нові сегменти зайнятості – нові політики

Докторка економічних наук Ірина Петрова (Університет «КРОК») описала оновлену карту зайнятості: дистанційна робота, гіг-економіка, доглядові професії, мігранти та фахівці, що повертаються, а також молодь у перехідних формах зайнятості. Для кожного сегмента потрібні таргетовані рішення – від перекваліфікації до адресної підтримки доходів.

• Цифрові фрилансери та гіг-працівники у глобальних мережах.
• Працівники доглядових і соціальних послуг.
• Мігранти та спеціалісти, що повернулися, з потребами реінтеграції.
• Молодь, яка поєднує навчання, стажування і тимчасову роботу.

Геоекономіка та допомога партнерів: як не втратити автономність

Управління ризиками глобальної інтеграції

Докторка економічних наук Олена Борзенко (ІЕП НАН України) звернула увагу на вразливість економіки під час інтеграції у глобальні ланцюги: залежність від сировинних ринків, недиверсифікованість, низька довіра до інституцій і відставання цифрової трансформації. Висновок: соціальна політика має бути зшита з геоекономічною стратегією – лише так соціальна держава перестає бути реактивним компенсатором.

Міжнародна допомога: ресурс розвитку чи пастка залежності

Докторка економічних наук Світлана Шумська проаналізувала зовнішню підтримку, яка вже обчислюється сотнями мільярдів євро у зобов’язаннях і понад триста мільярдів у фактично виділених коштах. Щоб допомога працювала на довгу дистанцію, необхідні три умови: узгодженість із бюджетно-податковою політикою, посилення національних інституцій замість їх підміни, а також спрямування ресурсів на зменшення нерівності та підтримку вразливих груп.

Нерівність доходів: бар’єр для довіри й зростання

Кандидатка економічних наук Юлія Шаповал наголосила на системному впливі економічної нерівності: вона знижує соціальну мобільність, поглиблює регіональні диспропорції й гендерні розриви та підриває довіру до інституцій. Серед інструментів – прогресивне оподаткування, активна політика зайнятості, доступ до якісної освіти та медицини. Без зменшення розривів у доходах соціальна згуртованість і довгострокова стійкість недосяжні.

Другий рівень пенсій: баланс власності, нагляду і довіри

Професор Ромас Лазутка системно оцінив накопичувальну модель. Ефективність забезпечує чітке відокремлення коштів учасників від державних фінансів, довгострокова капіталізація та диверсифікація інвестицій зі стратегією «glide path». За стабільної участі упродовж 30-40 років накопичення дають орієнтовне покриття на рівні 8-15% від середньої заробітної плати – у поєднанні з першим рівнем це підвищує стабільність доходів у старості.

Ризики – ринкова волатильність (у кризові періоди покриття для перших поколінь може падати до 2-3%), інформаційна асиметрія та небезпека переоцінювання ролі другого рівня. Потрібні незалежний регуляторний нагляд, стандарти розрахунку коефіцієнтів заміщення та зрозумілі метрики для учасників.

Солідарність і гарантований дохід: невидимий ресурс та його межі

Виміряти солідарність – посилити стійкість

Аспірантка Анастасія Гайдай запропонувала індекс соціальної солідарності – через структуру громадянської активності та частку неприбуткових організацій серед активних юридичних осіб. Волонтерство й благодійність працюють як прихований резерв під час криз, коли інституції перевантажені.

Мінімально гарантований дохід: інструмент у комплексі

Доктор соціології Таутвидас Венцус проаналізував литовську модель таргетованих виплат із децентралізованим адмініструванням муніципалітетами при державному фінансуванні – це допомогло зменшити адміністративні витрати та підвищити прозорість. Український пілот 2025 року на вибраних територіях виявив потенціал точнішого визначення потреб домогосподарств, але також показав прогалини інтеграції з політикою зайнятості й освіти. Висновок: мінімально гарантований дохід працює лише як частина ширшої архітектури політик.

Що це означає для України

• Будувати довіру через прозорі та стабільні правила – від пенсій до соціальних виплат.
• Інвестувати у освіту і перекваліфікацію як основу ринку праці майбутнього.
• Інтегрувати геоекономічну стратегію у соціальну політику, щоб уникати реактивності.
• Використовувати індекси чутливості як ранні індикатори ризиків для політик.
• Спрямовувати міжнародну допомогу на зміцнення інституцій і зменшення нерівності.